Там, де архітектура говорить без слів
Палац у Серебринцях — це не просто стара будівля. Це тиха розмова з минулим, захована серед подільських краєвидів. Він ніби чекає на тих, хто готовий слухати його історію.
Зведений у стилі зрілого класицизму приблизно між 1770 і 1780 роками, палац приваблює гармонією форм. Це двоповерхова прямокутна споруда з високим цоколем. Особливо вражає фасад — строгий, але шляхетний, із чотирма колонами коринфського ордеру.
Всередині збереглися елементи оздоблення — зокрема ліпнина з полірованого алебастру, яка нагадує благородний мармур. А поряд колись розкидався парк, спроектований ще в 1830-х роках відомим ландшафтним майстром Діонісієм Міклером — тим самим, що створював сади в Умані та Білій Церкві.
Хто ж збудував палац?
Історики мають дві версії.
Перша: автором проекту міг бути Міхал Чацький — публіцист, політик і депутат Чотирирічного сейму. Він був великим коронним підчашим і разом із дружиною, Беатою Монікою Потоцькою, володів Серебринцями.
Друга, більш правдоподібна версія: палац збудував їхній син — Олександр Чацький. І сталося це, ймовірно, вже після польського повстання 1831 року.
Олександр Чацький — не просто власник
Він не просто жив у маєтку — він змінював село. Саме за Олександра у Серебринцях відкрили школу, збудували першу на Поділлі цукроварню, а навколишні поля почали засівати буряками. Як на початок ХІХ століття — це було справжнє ноу-хау.
Занепад і нові імена
Після смерті Олександра господарство перейшло до племінника — Владислава Чацького, онука Тадеуша Чацького. Владислав намагався триматися на плаву: експериментував із кавовим замінником із кукурудзи, оновлював обладнання на цукроварні… Але борги зробили своє — і маєток довелося продати.
Новим господарем став генерал Іван Бережніков — герой Кримської кампанії. Після нього палац успадкував син Микола, який став останнім поміщиком Серебринців.
Село з довгою пам’яттю
Серебринці згадуються ще з XVI століття. Через це село проходили різні шляхетські роди — Язловецькі, Вольські, Чурили. Але саме Чацькі залишили найбільший слід — і в історії, і в архітектурі, і в серцях людей.
Що залишилось сьогодні?
Палац досі стоїть. Хоча з інтер’єрів вціліло небагато — парадна зала, анфіладне планування, ліпнина “під мармур”, старовинний камін (який багато хто приймає за мармуровий). Та як кажуть — краще один раз побачити, ніж сто разів почути.
Цей палац — мовчазний свідок епох. Він ще має що розповісти. Варто лише дати йому шанс.
